Зараз я працюю з акриловими фарбами, пишу здебільшого пейзажі. А почала малювати ще в дитинстві. Через порушення зору мені було складно будувати чіткі форми. Наприклад, коли намагалася намалювати квадрат, то лінії виходили трохи різні, нерівні. Десь у 12 років я це побачила і зрозуміла, що малюю жахливо. Вчитися в художній школі я не могла. Тому на довгі роки просто перестала малювати.

До мистецтва я повернулася випадково. Десь сім років тому потрапила на семінар з хромотерапії (лікування кольором). На ньому спікер дав завдання намалювати картину без форми. І в мене просто вибухнув мозок: «А що, так можна було?» Я комплексувала, що у мене виходили неідеальні, криві лінії — а тут мені прямо сказали намалювати картину кольором, без форми. Всі мої стереотипи та догми зруйнувалися. І я знову почала писати.

Спочатку це було щось таке далеке від мистецтва як такого, скоріше, спроба продовжити те, на чому я зупинилася, коли мені було 12 років. Але за один рік я виросла до нормального рівня. І зараз мої картини виглядають зовсім інакше, ніж п’ять років тому (подивитися і придбати роботи Наталії можна тут, — Platfor.ma).

Мені неодноразово радили працювати в напрямку абстракціонізму — через моє порушення зору. Я спробувала, але не відчуваю це мистецтво душею. Виходили картини, які я б сама не хотіла вішати у себе в кімнаті. Для мене це щось неживе.

Пишу здебільшого у розмірі 60х60 см, але мрію малювати величезні триметрові полотна — такі, що сам художник навіть підняти не зможе. Але поки що найбільший формат, з яким я працювала, була картина 100х50 см. З невеликим розміром все ж таки зручніше.

Моя майстерня — це моя кімната. Це єдиний простір, де я можу творити. Через це й не працюю з великими форматами — адже мені ніде розкласти велике полотно. Сподіваюсь, це зміниться в майбутньому. 

Зараз робота над картиною виглядає так: беру спеціальне збільшувальне скло та стою навколішки декілька годин, малюю. Без цього скла я не можу писати, адже бачу лише одним оком, дуже слабко. Запитувала навіть у людей, які працюють з військовою технікою. Ніхто не знає про інструмент, який би міг спростити мені роботу — наприклад, щось схоже на пов’язку для закріплення збільшувального скла біля ока. Так би у мене звільнилися обидві руки.

Було б взагалі добре мати якусь лінзу, яка б дозволила мені бачити на десятки метрів. Це допомогло б пересуватися містом та не запитувати людей кожні два метри, куди йти далі. Вже кілька років таке шукаю, поки не знайшла подібного пристрою.

Також я не можу без допомоги оновити свої професійні документи: CV, портфоліо, artist statement. Востаннє оновлювала їх в травні, добре було б додати туди інформацію про нові виставки, в яких я брала участь, та перезалити на Гугл Диск.

Ідеальна робота для мене — віддалена, з вільним графіком. Я пробувала працювати в кол-центрі, але це дуже стресово. Також там потрібно взаємодіяти з CRM-системами, а вони не адаптовані для людей з порушеннями зору. Не можу працювати й у сфері графічного дизайну чи відеомонтажу — знову ж таки, через недоступність цих програм для людей з порушеннями зору.

Соціальні мережі та багато сайтів (і закордонних теж) не адаптовані для людей з інвалідністю. Навіть голосовий помічник не розв’язує цю проблему на 100%.

Митці — це соціально та економічно незахищена категорія. А митці з інвалідністю — тим паче. Держава не сприймає тебе як робочу одиницю. Це фінансист, лікар і секретар десь працюють. А коли ти митець, то це ніби не робота.

Хотілося, щоб була якась державна підтримка митців з інвалідністю. Не треба нас забезпечувати грошима, просто дайте можливість брати участь у мистецьких проєктах. На жаль, нас — митців з інвалідністю — відкидають на задній план.

Практично всі мої знайомі художники з інвалідністю проживають на соціальну допомогу, без можливості працювати ще десь. Фінансова вразливість призводить до психологічної вразливості. Складно творити красу в таких умовах. 

У Багачеве (колишнє Ватутіне), де я живу, не відбувається культурних подій чи виставок. Тому із художниками я знайомлюся та спілкуюся онлайн. Кілька разів бачилася з ними й наживо, в Києві на виставках. З останнього — їздила на виставку «Намалюй мені вірш Ліни Костенко» від Art Fine Nation, де брала участь моя робота.

Я б із задоволенням працювала як арттерапевтка. У мене є кваліфікація, і за два місяці я завершую навчання на магістратурі зі спеціальності «Психологія та соціальна робота». Я вмію розробляти авторські техніки арттерапії та адаптувати ті, що вже існують. Можу працювати із людьми з порушеннями зору. Вже проводила індивідуальні та групові сесії, зокрема й для людей з інвалідністю. Це і малювання, і інсталяція, і ландшафтна терапія, і музична терапія.

Мені завжди подобалося допомагати людям. Тут є свої складнощі. Зрячий арттерапевт бачить обличчя, рухи клієнта, а я — ні. Покладаюся лише на внутрішнє відчуття.

Моя мрія — представляти Україну по всьому світу. Брати участь у колективних виставках, робити свої персональні. І показувати разом з іншими, які в Україні чудові митці. 

У світ мистецтва мене привів дідусь. Завдяки йому я вступила на відділ холодної кераміки в коледжі. Тепер я створюю керамічний посуд (ось тут можна побачити та придбати роботи Тетяни, — Platfor.ma).

Моє мистецтво — про жагу до життя, про те, що все можливо. Головне — мати бажання та підтримку. І я знаю, як це, бо коли прийшла навчатися — нічого не вміла і не знала. А коли порівнюю себе теперішню із собою минулою, бачу, який непростий шлях я пройшла і яких результатів досягла. 

Керамічну майстерню під мене ніяк не адаптовували. Якби я була на кріслі колісному, довелося б багато змінювати. А так для мене в майстерні немає жодних перешкод. Хіба що з’явився розкаточний станок для глини, він допомагає робити ідеально рівні пласти.

Я швидше втомлююся, тому що яким би крутим не був протез, весь опір йде на «шкіряну ногу» (так Тетяна жартома називає свою кінцівку, яка не потребує протеза. — Platfor.ma), це виснажує. Потрібно шукати зручні позиції для гончарства, вимивання глини. Ще бувають фантомні болі. Крім того, складно тягнути мішки з глиною, вони занадто важкі для мене на протезі. Також для доставки замовлень доводиться багато ходити на пошту, цим займається чоловік.

Народження сина дуже змінило робочий графік.  Раніше ми з чоловіком працювали майже 24/7, але зараз — переважно коли син спить. Ще зараз робимо так: коли чоловік гуляє з сином, то я працюю, і навпаки. Допомагаємо одне одному, але працювати тепер значно складніше. Та я не можу відокремити себе від творчості чи батьківства. Кожна з цих сторін доповнює іншу. 

На виставки не ходжу, бо добре, якщо буде час хоча б погуляти та попрацювати в майстерні. Та все ж я багато спілкуюся з колегами-керамістами. Підтримуємо і надихаємося одне одним, ходимо в гості в майстерні. З деякими митцями дружимо роками. Серед колег дуже мало митців з інвалідністю. Ми здебільшого обговорюємо мистецтво, а не питання протезування.

Останній проєкт, в якому я взяла участь — це «Мистецтво без бар’єрів» від ГО  «Партнерство» за підтримки Українського культурного фонду. А так в мистецьких проєктах та резиденціях я зараз не беру участі. Немає часу на щось інше, окрім батьківства та роботи. А ще й кожна подорож по Україні під час повномасштабного вторгнення — це для мене стрес, особливо з дитиною. Тому обмежуємося поїздками для обстежень та протезування.

Так сталося, що я стала людиною на протезі, людиною з інвалідністю. Коли це відбулося, я зрозуміла, що навмисне не приховуватиму протез. Хай соціум звикає, що такі люди є — і це норма. Зараз все більше і більше військових та цивільних втрачають кінцівки внаслідок російських атак. Важливо говорити про те, що життя не закінчується на втраті кінцівки. Коментар, який запам’ятався: «Чому не можна закрити протез штаниною, щоб його ніхто не бачив?» Та приховати протез не означатиме, що у мене його немає.